Антін Любич Могильницький (3 березня/3 серпня[1] 1811, с. Підгірки, тепер — місто Калуш, Івано-Франківська область — 13 серпня 1873, с. Яблунька, Богородчанський район) — український письменник, громадський і політичний діяч, греко-католицький священик, декан богородчанський (УГКЦ[2]). Писав мовою, близькою до народної. Батько Могильницького Андроника.[3]

https://sites.google.com/site/xatachytalnya1/pismenniki-prikarpatta/antin-lubic-mogilnickij/ridna-mova

Вірш мусить бути пояснений бо мова архаїчна і говіркова

Кождий нарід, хоть би дикий, 

Любить свій родинний край,

Любить отцівські язики,

Свою мову і звичай.

Дикий, котрий в курній хаті

Довгу зиму сам сидить,

В сльоті, студені на маті

В лісах і вертепах спить.

Мильший єму край родимий,

Мильший отців тісний кут,

Як багатий світ ізмінний,

Где з золотих кубків п’ють.

Мильша єму отців мова,

Як бесіди глас чужий;

Хоть убога в красні слова,

Предці (але ж,однак)то забиток(пам"ятка) свій!

Завези го(його) до палати,

Най(нехай) в золотім ложу спить:

Завсе(завжди) він до своєй хати,

До ліп’янки затужить.

Сам(тільки,один лиш) невдячний син Бескидів

Згордив(знехтував) свій любимий рід,

Жичить мови від сусідів,

А до своєй чує встид!..

Ледве письмо(газета,журнал) з заграниці

В нашу землю загостить,

Як по воду до кирниці,

Кождий до него спішить!

І мудрості в нім шукає,

А мудрості — ані слід,

Нема правди — він читає

Повний блудів(помилок) дивоглiд.

 Дивоглєд— недоречність, нісенітниця, дивацтво

Голову ним завертає(переймається)

І невинність ісказить,

А свого ся відрікає

І чужого бога чтить.

Як мотиль з вітром іграє,

Б’є крилами і гуде,

З пустих цвітів мед збирає,

Але меду не знайде;

Так нам книги зверха красні,

Мудрі, пожиточні(корисні) всі,

Всередині ж пусті басні,

Ніби тіло без душі.

Ми їх предці вихваляєм,

Чуже — красне, своє — бридь...

Отців мови ся встидаєм?...

Ах, невдячний, гидний(гидкий) встид!

Тадже(але ж) руський язик милий

Колись в честі красно цвів,

Колись князі говорили,

Нині власність простаків!..

Ним колись великі царі

Становили брань і мир, 

Ним колись світлі бояри

Оздобляли князей двір!

Ми, невдячні їх виродки,

Топчем отців чесний дар,

Не смакує, хоть солодкий,

Хоть легкий, то нам тягар.

А коли нам чужі слова

Так припали до смаку,

Відречімся!.. Руська мова

Най загине до знаку!..

Нове собі ім’я даймо,

Вже не русин, якесь інне!..(інше)

Але, братя, погадаймо,

Що з язиком плем’я гине!

Може, мовлю вам замного?

Нудить вас мій простий стих?

Я не мовлю ніщо злого,

Бо що правда, то не гріх!

-----------------------------------------------------

Польські слова були вплетені в нашій місцевій відміні.

"Руська мова" вжита в значенні української коли ми ще не назвались українцями щоб не дати москві зазіхати на наш народ.

Коментарі

mart mart 21:59

0

''Отців мови ся встидаєм?...''----от де наш місцевий вираз вжито