Антін Любич Могильницький (3 березня/3 серпня[1] 1811, с. Підгірки, тепер — місто Калуш, Івано-Франківська область — 13 серпня 1873, с. Яблунька, Богородчанський район) — український письменник, громадський і політичний діяч, греко-католицький священик, декан богородчанський (УГКЦ[2]). Писав мовою, близькою до народної. Батько Могильницького Андроника.[3]
https://sites.google.com/site/xatachytalnya1/pismenniki-prikarpatta/antin-lubic-mogilnickij/ridna-mova
Вірш мусить бути пояснений бо мова архаїчна і говіркова
Кождий нарід, хоть би дикий,
Любить свій родинний край,
Любить отцівські язики,
Свою мову і звичай.
Дикий, котрий в курній хаті
Довгу зиму сам сидить,
В сльоті, студені на маті
В лісах і вертепах спить.
Мильший єму край родимий,
Мильший отців тісний кут,
Як багатий світ ізмінний,
Где з золотих кубків п’ють.
Мильша єму отців мова,
Як бесіди глас чужий;
Хоть убога в красні слова,
Предці (але ж,однак)то забиток(пам"ятка) свій!
Завези го(його) до палати,
Най(нехай) в золотім ложу спить:
Завсе(завжди) він до своєй хати,
До ліп’янки затужить.
Сам(тільки,один лиш) невдячний син Бескидів
Згордив(знехтував) свій любимий рід,
Жичить мови від сусідів,
А до своєй чує встид!..
Ледве письмо(газета,журнал) з заграниці
В нашу землю загостить,
Як по воду до кирниці,
Кождий до него спішить!
І мудрості в нім шукає,
А мудрості — ані слід,
Нема правди — він читає
Повний блудів(помилок) дивоглiд.
Дивоглєд— недоречність, нісенітниця, дивацтво
Голову ним завертає(переймається)
І невинність ісказить,
А свого ся відрікає
І чужого бога чтить.
Як мотиль з вітром іграє,
Б’є крилами і гуде,
З пустих цвітів мед збирає,
Але меду не знайде;
Так нам книги зверха красні,
Мудрі, пожиточні(корисні) всі,
Всередині ж пусті басні,
Ніби тіло без душі.
Ми їх предці вихваляєм,
Чуже — красне, своє — бридь...
Отців мови ся встидаєм?...
Ах, невдячний, гидний(гидкий) встид!
Тадже(але ж) руський язик милий
Колись в честі красно цвів,
Колись князі говорили,
Нині власність простаків!..
Ним колись великі царі
Становили брань і мир,
Ним колись світлі бояри
Оздобляли князей двір!
Ми, невдячні їх виродки,
Топчем отців чесний дар,
Не смакує, хоть солодкий,
Хоть легкий, то нам тягар.
А коли нам чужі слова
Так припали до смаку,
Відречімся!.. Руська мова
Най загине до знаку!..
Нове собі ім’я даймо,
Вже не русин, якесь інне!..(інше)
Але, братя, погадаймо,
Що з язиком плем’я гине!
Може, мовлю вам замного?
Нудить вас мій простий стих?
Я не мовлю ніщо злого,
Бо що правда, то не гріх!
-----------------------------------------------------
Польські слова були вплетені в нашій місцевій відміні.
"Руська мова" вжита в значенні української коли ми ще не назвались українцями щоб не дати москві зазіхати на наш народ.