Блоги → Перегляд

Шлях до справжньої України – 13 Роздуми на перехресті

Середа, 19:40, 11.12.19

Рейтинг
1 1
Переглядів
3443

0
0

Стоїть козак на роздоріжжі. Чухає потилицю, бо на камені написано: "Направо підеш - схопиш по пиці. Наліво підеш - схопиш по пиці. Прямо підеш - схопиш по пиці". То куди же піти? Раптом бозна-звідки лунає голос: "Мерщій вирішуй, бо схопиш по пиці саме тут".

Це анекдот. Але дуже життєвий.

У звичайному бутті часто не вистачає часу робити свідомий вибір, і все відбувається інтуїтивно. В кожного протягом життя складається певний комплект готових рішень для типових задач. Коли виклики ускладнюються, то якийсь час можна знайти за аналогією якийсь вихід, або використувати досвід інших. Проте згодом все одне потрапляєш у те поле, де шукати відповіді доведеться самотужки. І кількість набитих ґуль залежить від вміння вірно відчути кращий шлях.

Свідомість людини влаштована приймати довкілля не цілком, а частинами. Аналіз - то розчленування, коли все поділяється на невеликі ланки, які можна вже досліджувати. Але як доходить до синтезу (тобто до поєднання різних частин) виникають викривлення дійсності. Бо щось неодмінно втрачається. Щось навмисно (бо вважається несуттєвим), а щось випадково (бо не помітили). Що є значним, а що - другорядним, це - також дуже суб'єктивний погляд. В одному випадку, щось, дійсно, може не впливати на якісь процеси, а цей феномен відраховують назавжди до дрібниць. І коли його вплив зростає, це залишається поза увагою. Невміння сприймати універсум неподільним викликає чимало непорозумінь.

У буддгійській філософії є такі ємні поняття як "бгутататгата" та "шун'ята". Перше означає реальність такою, як вона є незалежно від свідомості людини ("отаковіть"). Тобто заздалегідь проводиться межа між сприйнятим та не сприйнятим розумом світом. При цьому вважається, що другий значно перебільшує перший. Таким чином відразу припускається, що величезна кількість феноменів залишається поза нашою увагою. Прикладом цього може бути відоме гностичне питання: "Який колір має червона троянда, коли неї ніхто не бачить?" Відповідь дуже проста. Колір - то сприйняття нашого зору властивості поверхонь тіл відбивати чи поглинати світло. Тому коли немає того, хто сприймає, не існує й того, що сприймають. В реальності протікає складний процес взаємодії світла і тіла, який частково ми сприймаємо як колір, освітленість, нагрів і т.і. Ще деякі боки цього процесу ми згодом навчилися реєструвати непрямим способом завдяки різним приладам. Але скільки ще не визначеного залишається, то ми не знаємо. Таким чином у троянди, яку не бачать, кольору немає.

"Шун'ята" частіше перекладається як "порожнеча". Проте це не вірно, просто іншого наближеного терміну українською не існує. Насправді під шун'ятою розуміють справжню, незалежну від наших почуттів, властивість усіх дгарм (речей та явищ) неподільного незалежного універсуму - бгутататгати. Тому коли кажуть, що усі форми насичені порожнечею, то це означає, що дійсна їхня природа однакова, те, що ми вважаємо властивостями, не існує, просто для нас вони проявляються по-різному. Щоби наблизитися до розуміння цієї сентенції, увізьміть посередині лінійку, та відзначте яке місце шкали поділяє на праве та ліве. Після цього перехопіть лінійку за один край, і подивіться куди поділося праве чи ліве. Відповідь проста: природа не знає праве чи ліве, це лише - гра нашого розуму. Це атрибути суб'єктивного сприйняття нашого знаходження. Більше того: усі ознаки, які ми звикли вважати незмінними, також умовні. Скажімо: де у просторі проходить межа між півднем та заходом? Так саме відбувається із іншими якостями. Колір, форма, запах, смак та інші сприйняття є лише нашою реакцією на незалежне довкілля (отаковість). Можна тільки уявити який злам свідомості відбувався би, якщо в людини з'явилося би ще одне почуття, або замість зору в нас розвилася можливість розрізняти магнітні поля.

Коли ми сприймаємо предмети, то спираємося на реакцію наших природніх детекторів першої та другої сигнальної системи - тобто органів почуття та мозку. (Перші, як ми вже зрозуміли, не достатньо досконалі). Коли ми сприймаємо, скажімо, дерево, то відрізняємо його твердість, нерівність поверхні, колір, розмір (можна ще понюхати, випробувати на смак, відчути як шелестить листя). Якщо дослідити із застосуванням різних штучних приладів, можна додати ще якісь умовні властивості. Проте дерево залишається, як заповів Мануїл Кант, річчю у собі. Тобто все, що ми визначили у якості ознак дерева, не є самим деревом. Наші сприйняття дерева залишають нашим сприйняттями зовнішнього об'єкта отаковості. А сам цей об'єкт від них не залежить. Ми просто намагаємося його зрозуміти. Коли істоти однаково сприймають однакові предмети, то виникає стійке враження, що наші почуття адекватно схоплюють довкілля. Хоча насправді це є наслідком тривалого процесу виховання та взаємного обміну думками. Прикладом у луораветланської мові існує більше двадцяти назв відтінків білого кольору. У той же час відомі різні взірці набутого дальтонізму та оптичних ілюзій. (Здається найближче до розуміння цього з європейських мислителів підійшов Лев Шестов [1])

Також незалежно від того, що устрій ока у всіх істот майже однаковий, вони бачать світ різним чином. В мурахи - це довга заплутана нитка (одномірне сприйняття), вдовж якої проходить її життєвий шлях. В істот з більш розвиненою другою сигнальною системою - це плаский екран (двомірне сприйняття), який відбиває довкілля. Більшість великих ссавців (і людина також) відрізняють завдяки набуттю досвіду у грі світла та тіні перспективу (тримірне сприйняття). Російський філософ Петро Успенський [2] вважав, що людина відрізняється від інших істот тим, що сприймає четвертий вимір - час. Це дійсно так. Але цей вимір умовний, тобто вигаданий розумом. У природі його нема. В отаковості немає і вимірів простору - є те, що ми називаємо простором, втім без будь яких вимірів. Насправді не існує ані чотирьох, ані шістьох, ані десятьох напрямків - це все продукти нашої свідомості. Проте в реалі є такий об'єкт, який ми сприймаємо безпосередньо як простір. Що стосується часу - то це лише непрямий умовний відлік руху різних процесів. В отаковості постійно протікає безліч процесів, які призводять до змін. А наш розум винайшов, як дискретно сприймати безперервний плин перетворень універсуму, через поняття часу.

Недосконалість нашого інтелекту, таким чином, впливає на викривлене відбиття реальності. Прикладом, усім відомо, як згодом зростають у свідомості подробиці якогось факту, які народжуються нашим розумом іноді в наслідок штучної комбінації уламків вражень інших подій, а іноді цілком вигаданих. Часто спонтанно ми видаємо оману свідчення розуму за істину, і не здатні критично оцінити ступінь втручання внутрішніх конструктів свідомості від картини справжньої отаковості. Це говорить не про те, що розуму загалом не можна довіряти, але лише про те, що йому не можна довіряти цілковито. Просто слід визнати, що інструмент нашого мислення має свої вади, які здатні втручатися у наше сприйняття реаліїв та десь викривляти їхню оцінку.

Таким чином, розділення притаманно нашому розуму, а ні природі. Історично склалося що за розумінням універсуму погляди поділяються на монізм (коли вважається, що за всім знаходиться одна першопричина), дуалізм (коли все розглядається як боротьба чи рівновага протилежностей) та плюралізм (де панує система багатьох різноманітних векторів, які у сукупності визначають напрямок процесів). Насправді же все це також продукти праці інтелекту у прагненні зрозуміти отаковість. Подолання цих вигаданих протиріч полягає у повернені до розуміння довкілля таким, як воно є без втручання будь якої свідомості. Скажімо, ніхто не заперечує, що є чоловіки та жінки, і що вони анатомічно та фізіологічно нетотожні. Але хіба то антагонізм? Тут нема двох протилежних сил. Це - не антитези, а різні боки єдиного. У той же час те, що ми визнаємо цим єдиним, також не є першоджерелом сутності. То також відбиток реальності, а не сама реальність. І реальність, це не реальність, бо це лише те, що ми називаємо нею.

Давня китайська книга Даодецзінь повчає, що спонтанний рух речей і є тим законом, якому підпорядковується Всесвіт. Але його можна охопити лише цілком, розчинившися без залишку в ньому. Навіть визначення цього порядку (яке умовно названо "дао") вже обмежує його. Тому обумовлене дао вже не є дао. У природі існує незлічена кількість варіяцій, які ми сприймаємо як ознаки. Ми намагаємося їх класифікувати за своїм розумінням, та штучно кладемо у різні шухлядки, на які чіпляємо ярлики. А справа полягає у тому, що ми забуваємо, що то ми самі це зробили, та вважаємо вигадане свідомістю розділення за дійсне. Проте ми змушені сприймати світ таким чином, бо це особливість нашого розуму. Просто ця машина налаштована працювати саме так. І вона непогано працює, коли йдеться про звичайні речі. Але коли виникають нестандартні ситуації, які слід оцінювати інакше, інтелект намагається втиснути їх у звичне коло штучно утворених уявлень.

Коли Ісак Ньютон запропонував свою класичну механіку, усім здалося, що відтепер і назавжди знайдено той механізм, за яким працює природа. Факти, що не підтверджували це, тривалий час намагалися запхнути у рамки зазначеної теорії. Нові відкриття, що які не вписувалися у неї, важко пробивали собі дорогу через штучні консервативні забобони. Потім визнали термодинаміку, квантову, релятивиську моделі... Наука у своєму розвитку згодом розбиває старі кайдани, щоби повісити собі свіжі. Це не означає, що наука загалом непотрібний та хибний напрямок діяльності людини. Навпаки, завдяки неї людство значно просунулося у своєму розвитку. Але слід завжди пам'ятати, що вона не є і ніколи не буде Істиною (з великої літери - якщо взагалі таке існує). Просто кожна наступна модель виправляє, доповнює або спростовує попередню.

Навіть ставлення до розуму як до приладу, що має увесь час працювати, стало нормою. Вважається, що увесь час мислити, то необхідність на кшталт роботи серця чи легенів. При цьому не враховується, що мозок і так постійно працює над обробкою величезної кількості сигналів в автоматичному режимі, який ніяк не зв'язаний із процесом мислення. Більше того існує чимало прикладів того, як мислення ставало причиною розладу налагоджених механізмів необхідного для життя організму обміну інформацією. Все таки головна функція мозку не думати, а керування поза свідомістю біологічними процесами.

Але що заважає людині визнати наявність свідомості лише додатковим подарунком природи? Що штовхає нас у тенета постійної жуйки різних уявлень. То страх втратити себе. Переважна більшість людей помилково вважає, що коли мислить, то існує. Хоча насправді мислення не є обов'язковим атрибутом існування. Та й взагалі де знаходиться те саме "себе"? На протязі життя ми увесь час змінюємося. Змінюється тіло, інформаційне поле, сприйняття довкілля, принципи, погляди. Якщо якимось чином порівняти людину з інтервалом у 20, 40, 50 років, то спільність цих осіб може виявитися дуже умовною.

Насправді головним носієм нашого "я" виявляється біологічний процес накопичення інформації, який ми сприймаємо як пам'ять. Проте це не досконалий механізм. У базі даних можуть ставатися випадкові збої, траплятися похибки, втрачатися деякі зв'язки, або змінюватися на інші. Таким чином, розвиток особистості, що уважається нами як безперервний послідовний рух, насправді не є таким. Він зазнає стрибків, зміни напрямків та того, що Зігмунд Фройд назвав "сублімацією", тобто витиснення одних вражень та фактів пізнішими або, взагалі, вигаданими. Єдине, що поєднює комплекс елементів, які складають кожну розумну істоту, то суб'єктивне сприйняття набору збережених за випадковим принципом думок у якості індивідуальності.

Також природа не знає добра та зла, а разом з ними - справедливості. Ці поняття теж привнесені нашою свідомістю. Оцінка різних подій має суто суб'єктивний характер. Все залежить від того, наскільки та як вони бентежать наше "еґо". А останнє, як ми бачили, є наслідком відбиття та збереження купи накопичених суджень. В той же час сприймання довкілля через призму власного "я" називають еґоїзмом. Хоча насправді ним є будь яке сприйняття дійсності нашим мисленням. Іншого інструменту в нас нема. І це не образа, а факт. Розумний еґоїзм з одного боку є проявленням інстинкту самозбереження, а з іншого - знаряддям, що дозволяє сприймати інших істот через свої переживання та співчувати ним. Тут слід відрізняти його від гіпертрофованого еґоїзму, коли власне "я" вважається головною цінністю та суперечить інтересам інших, який називається "еґоцентризм". І ще доречне одне зауваження. Альтруїзм являє собою не протилежність еґоїзму, а його різновид. Він є найвищою проявою розумного еґоїзму, коли особа визнає, що її спокій та щастя пов'язані зі становищем оточення. Тобто людина з розвиненим розумним еґоїзмом здатна оцінити (та майже фізично відчути) свою залежність від інших, та відшкодовувати благості на спільні справи, бо це також є піклуванням і про себе. Як зауважив японський вчитель Нітірен: "Якщо прагнеш спокою, молися за спокій тих, хто оточує".

Втім (добре воно чи ні) ми звикли сприймати світ саме таким чином. І будь які спроби прорвати це замкнене коло традиційно вважаються трансцендентними та маргінальними. А схилити психіку пересічних людей до радикального перегляду сталого положення у глобальних масштабах не вдалося навіть таким значним постатям як Буддга чи Боддгідгарма. То для звичайного світогляду слід розглядати Всесвіт у звичному на цей час для нього вигляді. При цьому не забувати, що це не Істина, а лише спроба змоделювати нагальними засобами певний перебіг подій чи розуміння процесів.

Таким чином, плини, які ми називаємо соціяльними, в отаковості є особовою реакцією наших "я" на зміни різних зовнішніх подразників та спробами вирішення виниклих у зв'язку з цим проблем. Коли із стрімким розвитком науки та технології, що помітно рушили у ХІХ сторіччі, виникла думка, що відтепер людина подолала природу, опанувала нею, утворилося хибне уявлення перемоги розуму. Навіть ще не так давно лунали ідеї, що людина вийшла за межі екологічної ніші свого біологічного виду, тому соціяльні процеси для неї стали головними. Проте із зростанням впливу життєдіяльності людини (головним чином, негативного) на довколишнє середовище все-таки виявилося, що розумні істоти підпадають під загальний порядок світобудови. Буддгісти називають цей головний принцип Всесвіту словом "Дгарма" (з великої літери). Тобто усе підпорядковується ніким не встановленому натуральному перебігу подій. Ці процеси занадто великі, щоби охопити їх розумом, бо вони не відбиваються у ньому у повній мірі. (Згадаємо побрехеньку, як троє сліпих навпомацки описували слона). Цей природний закон не має ані початку, ані кінця - він викликає постійні зміни стану та вигляду, перетворює космос та переробляє одні ознаки на інші. І залежно від того, наскільки діяльність людини гармонує із цим безперервним глобальним рухом, це відгукується на її фізичному на психологічному стані. (У такому розрізі гуманітарні катаклізми, епідемії, соціяльні негаразди тощо можуть бути наслідками спроб перти проти натуральної течії). А науково-технічний прогрес ще має свої підводні камені. Зараз вже фактично доведено [3], що модернізація в такій мірі прискорює суспільно-історичні процеси, що люди не встигають пристосовуватися до змін.

Таким чином людство є скромною частиною величезної нерукотворної машини. І можливо, що усі наші соціяльні процеси та розумова діяльність являють собою певні ланки протікання реакцій для вирішення якихось невизначених задач універсуму. Це як процесор, що перебирає неабияку кількість варіянтів, щоби кінцем знайти оптимальне проміжне значення. Натуралістом Баррі Коммонером сформульований [4] сучасний погляд, що який можна визначити у вигляді чотирьох тез:

- в отаковості все взаємозв'язане;

- ніщо не зникає;

- природа знаходить найкращі шляхи;

- безкоштовного сиру не буває.

Ще одна особливість психіки людини полягає у тому, що, з одного боку, вона істота (як і всі примати) цілком суспільна, а з іншого, - завдяки наявності власного світобачення - індивідуальна. Суспільство допомагає вирішувати безліч проблем, що не під силу вирваній із соціуму особі. Проте приватна свідомість прагне задоволення своїх потреб та особової свободи. І це нерідко відбувається всупереч інтересам оточення. Це призводить до ефекту маятника. Соціяльні виклики змушують утворювати громадські об'єднання (окремим видом якого є також держава). Згодом виникає мурашник із розділенням функцій окремих груп та регламентацією їхніх дій. Зрозуміло, що такий устрій обмежує індивідуальні хоті. Але допоки установа відповідає суспільним задачам, відбувається її розвиток. Коли тиск цієї організованої системи перебільшує певну межу, то починає значно загрожувати стремлінням людей до особистої свободи. Маятник хитається в інший бік. Якщо це призводить до цілковитого розпаду попереднього устрою без заміни іншими ліберальними інституціями, що які можуть відповідати новим завданням, то настає безладдя та погіршення рівня життя в цілому. Тоді у разі, коли суспільство не деградувало остаточно, починається новий цикл. Проте, якщо розпад зайшов далеко, не виключається вірогідність поглинання решти уламків соціуму іншим, що не зазнав такої нищівної руїни. Амплітуда коливання залежить від того, наскільки бурхливо відбуваються вказані зміни. Якщо революційним шляхом, то наслідки можуть бути непередбаченими. Чим стрімкіше розвиватимуться події, тим складніше суспільству оптимально на них реагувати. Частота такого процесу залежить від багатьох факторів. І, як зазначено [5], не останню ролю у цьому відіграє розвиток науки і техніки, що який суттєво прискорює протікання багатьох соціяльних реакцій. Тому ми стали свідками чималої кількості стрімких подій.

Як все сказане стосується безпосередньо України?

Недарма Бенедикт Андерсон великі людські спільноти, де всі люди безпосередньо не знайомі один з одним, назвав уявними [6]. При цьому під уявленістю він розумів не їхню ефемерність чи нереальність, а лише засіб єднання через прийняття комплексу якихось конкретних ознак. А оскільки усі ознаки, як ми вже домовилися, не можуть бути абсолютними та незмінними, то й слід визнати, що національна ідея не є природною чи наданою з вище істиною. Вона покликана давати відповіді на певні питання у поєднанні суспільства для вирішення колективних проблем. А тому вона не може йти у супереч прагненням вагомих верств громадян. І якщо якість її положення викликають обурення, що здатне підірвати підвалини цілого товариства, то слід негайно шукати шляхів подолання виявленої проблеми.

Вже сказано, що усі протиріччя існують лише у розумі, бо це є властивістю нашого мислення. Тому їх подолання - також справа розуму. Для цього доцільніше використовувати метод вознесіння над вигаданими розбіжностями для їхнього поєднання на якісно новому рівні. Тому необхідно ретельно дослідити ті пари, що здаються антагоністичними, які можуть негативно впливати на сукупну свідомість нації та викликати її розколи.

От, прикладом, тривалий час деякі негідні політики у своїх брудних цілях роздмухували розкол на тлі міту про дві України. Насправді відмінності сходу та заходу країни не надто великі [7], у порівнянні із тим, як це з певним успіхом вдалося вдовбати у голови надто довірливих пересічних громадян. Фактично ми маємо не дві України, а дві моделі однієї [8]. Бо це змагання між двома векторами розвитку. Це обумовлено у тому числі і тим, що країна поступово об'єднювалася у наслідок тривалої інтеґрації. По-перше, протягом століть поступово долучали ті частини, що опинилися після Хмельниччини у складі різних держав. По-друге, збирання відбувалося, головним чином, не внаслідок національно-визвольних змагань, а завдяки імперським амбіціям різних хижаків. По-третє, довгочасне розділення народу кордонами впливало на ментальні особливості різних регіонів. Певні відмінності галичан, склалися не в наслідок їхніх якихось природних чеснот, а під впливом ліберальніших політичних умов Австро-Угорщини та міжвоєнної Польщі у порівнянні відповідно з Російською імперією та СРСР [9]. По-четверте, до складу держави частково увійшли території, що були колонізовані українцями у нові часи разом із, почасти, представниками інших етносів. По-п'яте, до утворення держави Україна імперськими центрами поступово проводилася (й не без наслідків) низка різних заходів щодо зменшення української ідентичності. Тут слід згадати й залучення української еліти до розвитку російського імперського проекту з поступовим їх відривом від коріння; і бюрократичні обмеження становлення письменної мови; і міграційну політику, за якою українське населення пересувалося за межі історичного ядра етносу, а іншомовне (головним чином російське) - на територію України; і спроби асиміляції в російськомовному просторі у вигляді етнічно вихолощеного "совєтського народу". Це все відбилося у неоднорідності населення та розмаїтті сприйняття різних цінностей. Але інтеґральний характер країни є наслідком її історичного становлення, а не підтвердженням штучності нації.

Належність до будь якої національної групи не має з погляду точних наук чітких підстав. Вона визнається не стільки походженням чи родоводом, скільки добровільним прийняттям спільних правил гри (чи то культурні відмінності, чи то визначений кодекс, чи інший сформульований принцип). Так от, ідентифікаційна картка щирого українця формувалася на тлі спорідненості окремих рис посполитих від Сяну до Дону, що які у різні періоди називали себе русинами, визнавали свою окремішність від москалів і литвинів та спілкувалися схожими народними говірками, які до формування літературної мови помітно відрізнялися від офіційних російської та польської. Цю спільність попри розмежування кордонами та релігійними перевагами добре ухопили на духовному рівні інтелектуали по різні боки імперських кордонів. Це саме вони підказали втомленим отупляючою працею селянам, що крім релігійної чи професійної ідентичності є ще культурна, інтелектуальна, яка ґрунтується на лише їм притаманних традиціях та дідівщині. Попри окремі міжреґіональні відмінності спільних рис виявилося значно більше, а виокремлення від рис інших етносів помітніше, щоби при першій нагоді українці обрали соборність. І це не було ніякою помилкою чи історичним парадоксом.

У новітні часи індустріялізація охопила схід та південь. Це призвело до пролетаризації свідомості тутешнего населення, яка у часи СРСР стала надійним опертям для совєтизації. То у радянські часи панівна ідеологічна модель тут вкоренилася найбільше. З набуттям незалежності саме ці регіони з важкою промисловістю стали об'єктом зацікавлення майбутніх нових магнатів. Наслідком цього було воцаріння криміналітету, авантюристів, бюрократів та відтиснення широких лав від місцевого управління. (В народі не склалася відповідальність за свій вибір, бо він тут був лише формальним). При цьому малий та середній бізнес або занепав, або підпав під залежність від олігархів. Тобто реальна влада зосередилася в руках купки багатіїв, яка фактично без пострілу підкорила чималу кількість людей із невизначеною або схибленою самоідентифікацією. Розвиток громадянського суспільства тут відбувався надто повільно. Тому вивільнення праці завдяки лібералізації тут не сталося, а залежність від, тепер вже, олігархічної промисловості залишилася. Можна сказати, що тут просто модернізували (частково за російським зразком) радянський крій. Тому у населення зберігається ностальгія за СРСР та виникають нові химеричні видіння його відродження з оглядом на відновлення імперських стремлінь Росії. Народ тут дуже незахищений від маніпуляцій його свідомістю, що протягом чималого часу використовували як нові місцеві хазяї життя так і брати із сокирою з-за найближчого кордону.

Решта країни менше підпала під промислову революцію, тому значно зберегла традиційний лад. Звісно, що він теж модернізувався. Проте це відбувалося без надмірних потрясінь. У часи незалежності ці регіони залишилися мов би наодинці зі своїми проблемами, що супроводжували занепад багатьох колишніх державних підприємств. Ця частина України почала вчитися виживати розраховуючи лише на свої сили. Оскільки у той період інтереси головних хапуг зосередилися в інших регіонах, клімат для розвитку невеликого приватного підприємництва тут був кращим, і розвиток громадянського суспільства пішов хутчіше. Доля громадян, які самі забезпечують своє існування тут зростала. Свідомість власника свого життя штовхала до необхідності активного впливу на політичні та державні процеси у більшої, ніж в пролетаризованих (що залежать від роботодавця) регіонах, маси людей. Це разом із не до кінця обрубленими історичними зв'язками із Європою призвело до відродження саме модернової української ідеї. Проте ця модель (частково в наслідок тривалого зомбування різними мітами, частково з-за недосконалості формулювання) виявилася надто несподіваною та несприятливою для сходу та півдня.

Ярослав Грицак, який дослідженню цієї проблемі присвятив чимало енергії [8], запропонував сформулювати нову українську ідею, що з одного боку надійно захищала би від впливу різного стороннього (особливо російського) культурно-інформаційного тиску, а з іншого - мала цінність та привабливість для усієї країни. Для цього треба обов'язково позбавити її суперечливих та недосконалих моментів, що не мають принципового значення. Необхідно змінити цінності таким чином, щоби обидві теперішні моделі залишилися далеко позаду. Звісно, що для впровадження такої ідеї ще знадобиться час, певні ресурси та наявність нової інтелектуальної еліти, яка би спромоглася її втілити. Проте з початку слід, щоби вона була дотепно виражена та узгоджена (що ми й збираємося робити).

В Камалудіна Ґаджиєва є таке слушне зауваження: "Справжню національну ідею не можна змішувати з її націонал-шовіністичною великодержавною профанацією. Національна ідея містить найвищий сенс існування і призначення даного народу. Вона затверджується і легітимізує себе не через заперечення або розвінчання культур або ідеалів інших народів, а через спрямованість на творення, творче освоєння всього життєздатного і позитивного зі спадщини цих народів" [3]. То слід враховувати помилки тих, хто наступав на граблі, брати краще з їх досягнень та обережно приміряти на себе.

Також доречне пригадати пораду від Ліни Костенко: "Кожній нації є за що посипати собі голову попелом. Тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь. Ніхто з нас, нині живущих, не може нести відповідальності за давні неспокутувані гріхи. Але кожен з нас зобов'язаний їх не повторити і не примножити" [10].

Таким чином завдяки проведеному огляду можна зробити декілька приміток.

По-перше, природні з'явища, що які відбуваються в універсумі, є єдиним цілим, і, насправді не поділяється на окремі приватні плини. Слідування течії цього глобального руху сприймається нами як гармонія, а протиріччя - як проблеми. Проте вказане - це лише наша суб'єктивна оцінка, а не абсолютна даність.

По-друге, наша свідомість є частиною глобальних всесвітніх процесів, які лише мізерно відбиваються у ній. Вона впливає на природні течії не більше, ніж ті дозволяють це робити. Тому усі проблеми, що стосуються взаємодії людей між собою, є питаннями розуму, і мають вирішуватися саме ним.

По-третє, розбіжності, що здаються розумом за протилежності, можуть бути подолані через зміну їхньої оцінки. Треба дослідити їх та причини їхнього виникнення, і знайти сприятливий шлях до розмиття відокремлень на користь утворення нового спільного погляду.

(Далі, сподіваюсь, буде)

Попередні частини:

1 http://politiko.ua/blogpost49959

2 http://politiko.ua/blogpost65715

3 http://politiko.ua/blogpost76578

4 http://politiko.ua/blogpost77444

5 http://politiko.ua/blogpost80591

6 http://politiko.ua/blogpost82038

7 http://politiko.ua/blogpost86961

8 http://politiko.ua/blogpost92538

9 http://politiko.ua/blogpost95277

10 http://politiko.ua/blogpost95899

11 http://politiko.ua/blogpost98655

12 https://politiko.ua/blogpost99927

Література

1 Лев Шестов. Апофеоз беспочвенности. М.:АСТ. 2004. http://www.vehi.net/shestov/apof1.html

2 Петр Успенский. Tertium Organum. Ключ к загадкам мира. С-Пб.: Андреев и сыновья. 1992. http://bookz.ru/authors/uspenskii-petr/uspenskijptr04.html, http://www.klex.ru/ku

3 Камалудин Гаджиев. Введение в геополитику. М.: Логос, 1998 http://polbu.ru/gadzhiev_geopolitics/

4 Барри Коммонер. Замыкающийся круг. М.: Гидрометеоиздат. 1974. http://nashaucheba.ru/v57478/?cc=1

5 Дмитрий Лялин Законы истории http://lah.ru/text/lyalin/zh.htm

6 Бенедикт Андерсон. Уявлені спільноти. К.: Критика, 2001 http://keenander.narod.ru/anders/and.htm

7 Дністрянський М.С. Політична географія та геополітика України. Тернопіль: Навчальна книга - Богдан. 2010 (В І-неті можна ознайомитися із попередньою працею Дністрянський М.С. Етнополітична географія України: проблеми теорії, методології, практики. Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2006. http://www.twirpx.com/file/732332/)

8 Ярослав Грицак  Cтрасті за націоналізмом. Стара історія на новий лад. К.:Критика. 2011. вид..2ге. С.326-335. http://krytyka.com/cms/upload/Okremi_statti/2011/2011-07-08/Hrytsak-2011_07-08.pdf

9 Оксана Забужко. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. К: Факт. 2009

10 Л. Костенко Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала.  Лекція 01.09.99 Києво-Могилянська академія. http://kostenko.electron.com.ua/menu3_6_1.html

 

Коментарі

Вкрай антинаукова мазанина!!!
Юрію, чому ти бездумно повірив у всілякі нісенітниці, які тобі підсунули ПРОФЕСІЙНІ брехуни й махінатори?
Невже ти не розумієш, що ця їхня маячня прямо й швидко веде до зникнення українців як етносу?
Чому так несамовито вчепився у власну меншовартість?
Вкрай антинаукова мазанина!!!
Юрію, чому ти бездумно повірив у всілякі нісенітниці, які тобі підсунули ПРОФЕСІЙНІ брехуни й махінатори?
Невже ти не розумієш, що ця їхня маячня прямо й швидко веде до зникнення українців як етносу?
Чому так несамовито вчепився у власну меншовартість?
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі