Блоги → Перегляд

«Єлизавета Ⅱ – останній монарх 21 століття» та «Монархія в 21 столітті: агонія та смерть»

Неділя, 15:01, 18.09.22

Рейтинг
2 0
Переглядів
388

0
0
У цій статті згадуються
Ганна Герман
Політик

 

«Єлизавета – останній монарх 21 століття»

та

«Монархія в 21 столітті: агонія та смерть»

Ще століття тому багато європейців не представляли свого життя без існування монархії та монарха. На початку 20 століття кожна європейська імперія мала імператора, а кожна друга поважаюча себе держава мала короля або королеву. Лише одиниці мали республіканську форму правління та єдиного президента, який обирався на певний час. І це були лише три держави – Франція, Швейцарія та Португалія. Всі інші імперії та країни Європи станом на 1914 рік (напередодні Першої Світової війни) мали монархів. Тобто середньостатистичний європеєць початку 20 століття жив при імператорах та королях, які часто себе називали «намісниками Бога на землі». А провладні чиновники возвеличувати та робили їх «божественними» в очах європейців. Що вплинуло також на головні пісні держав та імперій – гімни, де часто звучали слова на кшталт – «Боже бережи короля/королеву/імператора/царя». Проте Перша Світова докорінно змінила європейське суспільство, де рухнув ряд імперій і постав той же ряд, але держав з республіканською формою правління. Де звичайні люди отримали право на виборах обирати очільника своєї держави. Після Другої Світової війни впала колоніальна система, і знову ряд країн Європи втратили монархію, або вона стала конституційною, тобто обмеженою. З початком 21 століття, монархія в Європі має в основному представницький характер, а державами керують парламенти та премєр-міністри. Хоча в Європі досі, аж 12 країн зберігають монархію. Проте більшість країн все одно мають республіканську форму правління. За останнє століття європейське суспільство змінилося, монархія, яка ще століття тому абсолютно домінувала на нашому континенті, нині, практично суттєвої ролі не грає. Монархи відійшли на задній план. І мало хто вже мав якийсь вплив, бездоганну репутацію в суспільстві. І цим мало була Єлизавета . По суті вона була останнім впливовим та популярним у всьому світі монархом в наш час. Багато хто відзначає, що вже більше не буде таких монархів як вона, і з її смертю все більше постає питання, навіть в тій же Британії – чи потрібна нам взагалі, ще та монархія, хоч і представницька!?

Звичайно це дико в 21 столітті мати монарха, який керуватиме державою до своєї смерті. Бо не всі монархи в історії були талановитими, розумними, і могли привести свій народ до розквіту. А республіканська форма правління, тому ж народу дає право обирати керманича на певний час, а якщо щось не так, то є таке як імпічмент. І вже ніхто не вірить, що якийсь там монарх – це «намісник Бога на землі», і на коліна перед ним падати не буде, як побачить його. Уже не той час, коли церква мала шалений вплив в суспільстві, і могла його змусити повірити, що якийсь там король – намісник Бога. Тому монархія стає мертвою і вже нікому не потрібною. Через це Єлизавету називають «останнім монархом» Європи. Вона справді мала вплив у британському, європейському та світовому суспільстві. Якщо згадати її діяльність як королеви Великої Британії, то вона пройшла з країною шлях від влади над колоніями до абсолютної деколонізації. В цьому і є особливість періоду її правління. Вона останній монарх Британії, яка ще мала владу над колоніями. А теперішній новий монарх буде першим в плані відсутності влади над тими ж колоніями. Тому є в тому якась логіка, називати Єлизавету - останнім монархом Британії. Та й є факт того, що вона правила 70 років і 7 місяців, а це найдовше з усіх британських монархів. З 17:30 (за Гринвічем) 9 вересня 2015 року королева стала монархом, який в історії Великої Британії правив найдовше. Попередній рекорд належав королеві Вікторії, яка правила країною 63 роки, 226 днів, 16 годин та 23 хвилини у період з 1837 до 1901 року. На момент смерті - 8 вересня 2022 року, правління Єлизавети II тривало - 70 років та 214 днів.

Якщо коротко згадати біографію Єлизавети , то народилася вона в Мейфері (Лондон) першою в родині герцога і герцогині Йоркських (пізніше король Георг VI і королева Єлизавета). Батько зійшов на престол у 1936 році після зречення престолу своїм братом, корони Едуарда VIII, що зробило Єлизавету ІІ імовірною спадкоємицею. Здобула приватну освіту вдома та розпочала виконання державних обов'язків під час Другої світової війни, служачи у жіночому допоміжному територіальному корпусі (першою з жінок королівської родини служила у війську). У листопаді 1947 року вступила в шлюб з Філіпом Маунтбеттеном, колишнім принцом Греції та Данії. Шлюб тривав 73 роки до смерті чоловіка у квітні 2021 року, в ньому Єлизавета ІІ народила чотирьох дітей: Чарльза - короля Сполученого Королівства, Анну - принцесу Великої Британії, принца Ендрю - герцога Йоркського і принца Едварда - графа Вессекського. Після смерті батька в лютому 1952 року - 25-річна Єлизавета стала правлячою королевою семи незалежних країн Співдружності: Великої Британії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Південної Африки, Пакистану та Цейлону (нині Шрі-Ланка), а також Главою Співдружності націй. У країнах Співдружності королеву представляли генерал-губернатори, яких вона призначала.

Єлизавета ІІ правила у статусі конституційного монарха протягом великих політичних змін, як-от конфлікт у Північній Ірландії, деколонізація Африки, а також вступ Сполученого Королівства до Європейських Співтовариств і вихід з Європейського Союзу. Кількість підвладних їй територій змінювалася з часом, коли деякі володіння отримували незалежність, а деякі ставали республіками. Серед важливих подій її правління — коронація Єлизавети ІІ у 1953 році та святкування її срібного (1977), золотого (2002), діамантового (2012) та платинового (2022) ювілеїв. Єлизавета ІІ жила і правила найдовше з британських монархів, була найстарішою і найдовше правлячою главою держави, а також другим за тривалістю правління суверенним монархом у світовій історії. Час від часу вона стикалася з республіканськими настроями та критикою королівської родини у ЗМІ, особливо після розпаду шлюбів її дітей, її «annus horribilis» («жахливий рік») у 1992 році та смерті її колишньої невістки Діани, принцеси Уельської у 1997 році. Проте підтримка монархії у Сполученому Королівстві залишалася незмінно високою, як і її особиста популярність.

Якщо говорити за повноваження Єлизавети , то формально королеві належала законодавча, виконавча і судова влада в державах, які вона очолювала, але фактично її роль скоріше церемоніальна через те, що вона завжди діяла за порадою Кабінету міністрів, а прем'єр-міністром найчастіше призначала голову партії, що перемагає на виборах. Іноді монарх може призначити прем'єра, який має сформувати уряд на основі абсолютної більшості в Палаті громад, але така практика застосовується лише в критичних ситуаціях (востаннє — у 1940 році, коли Георг VI призначив прем'єр-міністром Вінстона Черчилля). Тричі під час свого правління Єлизавета мала конституційні проблеми з формуванням британського уряду. 1957 та 1963 року, за відсутності чіткого механізму обрання лідера в Консервативній партії, саме королева мала вирішити, кому доручити формування уряду після відставок сера Ентоні Ідена та Гарольда Макміллана. У 1957 році Іден відмовився радити королеві, кого призначити його наступником, і вона звернулася за порадою до лордів Солсбері та Кілмура і Вінстона Черчилля, як єдиного з живих на той час консервативного прем'єра (згідно з прецедентом, за яким після відставки Ендрю Бонара Лоу в 1923 році король Георг V радився з батьком лорда Солсбері та колишнім прем'єром Артуром Бальфуром). У 1963 році Гарольд Макміллан сам радив призначити своїм наступником Алека Дуглас-Г'юма. У 1974 році, після відставки Едварда Гіта через неясний результат виборів, Єлизавета II призначила прем'єр-міністром лідера опозиції Гарольда Вільсона. Його уряд меншості протримався близько восьми місяців.

У всіх цих випадках королева діяла відповідно до британської конституційної традиції, за якою вона повинна не приймати ніяких важливих рішень без поради своїх міністрів і таємних радників. Британська імперія, що почала еволюціонувати ще з часів Декларації Бальфура, проголошеної на Імперській Конференції 1926 року і формалізованої в декларації Вестмінстерського статуту 1931 року, у часи правління Єлизавети II завершила свій розпад і повністю формалізувалася у Співдружність націй, яка об'єднала більшість колишніх британських володінь. Тепер головною роллю голови Співдружності, якою була королева, стала необхідність підтримувати зв'язки країн Співдружності між собою та з колишньою метрополією. Королева часто грала важливу роль у відновлені порушених відносин із країнами Співдружності та згладжуванні протиріч. У 2007 році були виявлені секретні документи, що свідчили про те, що в 1956 році французький прем'єр Гі Молле та британський прем'єр Ентоні Іден обговорювали можливість союзу Великої Британії та Франції. При цьому не виключалося, що Єлизавета II могла стати главою держави у Франції.

P.S.

В наш час монархія уже мертва і нікому не потрібна. Вся проблема полягає в тому, що раніше вона будувалася на абсолютній владі однієї людини, яка проголошувалася «намісником Бога на землі», мала вічну владу, тобто до смерті, і всі піддані мали вклонятися перед нею. Така формула влади прийшла ще із стародавніх часів, із Єгипту, Вавилону, Ассирії, Персії, Греції, Римської імперії. Коли якусь одну людину робили по суті напівбогом, і всі інші мали підкорятися їй. В Середньовіччі та у Новий час це теж стало не винятком, але доба Просвітництва змінила думку людей, і вони ставали все дедалі менше вірити у «божественність» своїх монархів. А їхня політика, зверхність, відношення до простого населення викликало відразу та ненависть, що часто призводило до вбивства тих же монархів під час бунтів та революцій. Вічність їхньої влади теж стало однією із тих причин, чому часто, а по суті завжди, усунення від влади монарха закінчувалося кривавою розправою над ним. Тому що до середини 20 століття вважалося, що лише фізичним усуненням можна позбавити монарха чи династію від повернення собі згодом трону та відповідно влади. Одним із таких останніх і яскравих прикладів такої розправи в Європі над монархами, можна назвати розстріл Миколи та всієї родини Романових більшовиками у 1918 році. І це було всього то століття тому. І за це століття у європейців кардинально змінилося відношення до монархії. Якщо станом на 1914 рік, тобто напередодні Першої Світової війни у Європі було всього то три держави з республіканською формою правління (Франція, Швейцарія, Португалія), а всі інші імперії та держави мали монархів з абсолютною владою, то рівно через сто років, у 2014 році більша половина європейських держав були республіками, а в тих яка зберіглася монархія, то вона стала виключно представницькою, де парламент більше мав впливу у суспільстві, аніж монархічна родина. І більшість у європейському суспільстві уже не бачать влади монархів, більшість хоче обирати та оголошувати імпічмент своїм обранцям, а не терпіти вічну владу, яка ще й передбачена конституцією. Та й смішно уже в наш час співати слова гімну «Боже бережи королеву/короля», як в Британії, яка вважається демократичною. Настав час остаточно позбутися уже будь-якої форми монархії. І британське суспільство та не тільки, має бути готове до життя без монархії, навіть представницької. Тому що це абсурд коли демократичний режим поєднується з монархією, яка має властивість узурпації та вічності влади (до смерті) одного і того ж монарха, який ще й не обирається народом, що суперечить демократії. Ще й до того, коли монарх має конституційне право обирати того, хто формуватиме уряд, хай не у всіх випадках, але в будь-якій ситуації це має робити народ, якщо це звісно демократичне суспільство. Тому Єлизавета стала по факту останнім монархом Британії і таким, який ще мав вплив у світовій політиці. Її правління починалося тоді, коли ще Британія мала колонії і була ще імперією, а закінчилося, коли її держава зазнала повної деколонізації та демократизації. Та й в демократичному суспільстві (а в Британії типу демократія) уже недоречно мати монарха, який може обирати премєр-міністра, та який за погодженням буде формувати уряд. В реаліях це має робити народ, бо як «глаголить» та ж демократія – народ єдине джерело формування влади в країні.

Коментарі

mart mart 17:51
0
монарх в Великій Британії не править але втручається в певних моментах, як політ сили зайдуть в патову ситуацію.
mart mart   17:55
0

Карл І (англ. Charles I; 19 листопада 1600 — 30 січня 1649) — король Англії й Ірландії з 1625 року, з династії Стюартів, син Якова І (Джеймса І Англійського, Джеймса (Якова) VI Шотландського), батько Карла ІІ.

Після того, як він успадковував трон свого батька, почалися незгоди з парламентом. Король прийняв Петицію про Права (1628 рік), але потім розпустив парламент і правив без нього (1629—1640, «одинадцять років тиранії»). Вів фінансову політику, що викликала народне невдоволення.

У ході англійської революції XVII століття був усунутий від влади і страчений 1649 року.
mart mart   17:57
0

Вступивши на престол, Карл, для ведення війни на континенті, зажадав від парламенту субсидій; але парламент хотів вирішити спочатку справи про незаконні корабельні податки й про релігійні питання. Карл двічі розпускав парламент і самовладно збирав податки. Не отримавши достатньо грошей, Карл був змушений знову скликати парламент й затвердити «Петицію про Права».
mart mart   17:58
0

У 1628 році було вбито Бекінгема, який мав великий вплив на Карла. Тепер значну вагу отримав лорд-скарбник Річард Вестон, що виступав проти активної зовнішньої політики. Фактично усі внутрішній справив королівства Карл тепер вирішував лише за порадами Вестона.

Незаконне збирання податків, всупереч «петиції про права», спричинив обурення у парламенті, який у 1629 році знову розпустив Карл. В результаті Річарда Вестона було врятовано від імпічменту. Після цього він упродовж 11 років правив сам, добуваючи гроші поборами, штрафами, монополіями тощо. Після смерті Вестона у 1634 році політичну вагу набув Томас Вентворт, у подальшому граф Страффорд, людина талановита, але жорстока й властолюбна; він вигадав план (англ. Thorough) введення абсолютної влади короля за допомогою регулярної армії, та з успіхом застосовував його сам, будучи намісником Ірландії. Бажаючи ввести усюди в королівстві єдину Англіканську церкву, Карл переслідував пуританство, віддаючи перевагу навіть папізму; примасу Лоду він дозволив ввести цноту духовенства, вчення про чистилище, молитву за померлих й багато інших догматів, що зближували церкву з Римом.
mart mart   18:04
0

Незважаючи на зростання опозиції королівським реформам у галузі богослужіння, Карл I продовжив політику зближення шотландського пресвітеріанства з англіканством. У 1636 році за підписом короля було видано реформовані канони шотландської церкви, в яких не згадувались пресвітерії та парафіяльні збори, а у 1637 році введено нову літургію, яка передбачала цілу низку англіканських елементів, культ святих, багате церковне убранство. Ці реформи були сприйняті у шотландському суспільстві як спроба реставрації католицьких обрядів і спричинили консолідацію всіх станів в опозиції католицизму, єпископату й авторитаризму короля.
mart mart   18:05
0

23 липня 1637 року спроба провести перше богослужіння за новою літургією в Единбурзі спричинила стихійне повстання городян. Цей бунт негайно підтримали у різних частинах Шотландії, він спричинив потік петицій королю з різних графств і міст проти реформи літургії. У відповідь Карл I наказав видалити з Единбурга петиціонерів. Лідери дворянської опозиції (Балмеріно, Лаудон, Роутс) подали королю протест проти єпископату й реформи церкви й оголосили про скликання зборів станів Шотландії. Під тиском наростання руху опору єпископи були змушені залишити шотландську королівську раду, більше того, низка її членів приєдналась до опозиції (граф Траквер, лорд Лорн).

28 лютого 1638 року в Единбурзі представники шотландської аристократії, дворянства, духовенства й міст підписали Національний ковенант — маніфест опозиції, який засуджував спроби реформування пресвітеріанської церкви й передбачав спільні дії шотландської нації для захисту релігії. Ковенант також затвердив супрематію парламенту у законодавчій сфері, зберігши, однак, лояльність до короля. Копії цього маніфесту були розіслані в основні міста і графства Шотландії, після чого всією країною підписання і клятви вірності Ковенанту набули масового характеру. Шотландський народ згуртувався навколо Національного Ковенанту на захист своєї віри.

На перемовини з ковенанторами король відрядив маркіза Гамільтона та запропонував призупинити дію нових канонів і літургії. Однак це вже не могло задовольнити шотландців, які тепер вимагали повної ліквідації єпископату. Провал місії Гамільтона змусив Карла I розширити свої поступки: 10 вересня 1638 року було скасовано дію «П'яти статей», всіх новацій у богослужінні й підтверджено «Негативну сповідь» Якова VI. Король також погодився на скликання генеральної асамблеї шотландської церкви у Глазго. На виборах ковенантери здобули повну перемогу. Таким чином, асамблея, скасувавши усі церковні реформи короля, прийняла рішення про скасування єпископату. Це означало розрив з королем і початок війн між Карлом I та його шотландськими підданими, що увійшли до історії під назвою «Єпископські війни».
mart mart   18:07
0

У цей час спалахнуло повстання в Ірландії, де Карл зібрав гроші від католиків, пообіцявши їм пільги, але не додержав обіцянки. Після остаточного розриву з парламентом Карл 23 серпня 1642 року, підняв у Ноттінгемі королівський прапор, з чого формально почалась громадянська війна. Після перших перемог Карла та нерішучих битв 1644 й 1645 років, 14 липня 1645 року відбулась битва під Несбі; тут у переможеного Карла було захоплено його папери, що викрили його оборудки з католиками, звернення по допомогу до іноземних держав, угоду з ірландцями. У травні 1646 року Карл з'явився у таборі шотландців у Келгемі й утримувався в Шотландії майже як в'язень, лавіруючи у своїх обіцянках між пуританами та пресвітеріанами, поки у січні 1647 року його за 400 тисяч фунтів стерлінгів передали в руки англійського парламенту, який ув'язнив його у Гольмбі під суворим наглядом. Звідси, захопленого армією Карла перевели у Гемптон Кортський палац.

Олівер Кромвель і Генрі Айртон запропонували йому умови повернення влади, дуже помірковані; але Карл, сподіваючись отримати більше вигод, таємно перемовлявся з парламентом і шотландцями й ухилявся від пропозицій Кромвеля; у листопаді 1647 року він втік на острів Вайт, але невдовзі знову потрапив у полон. З полону Карла намагався врятувати Артур Капель, але сам був змушений здатись у полон генералу Томасу Ферфаксу під Колчестером.
mart mart   18:08
0

Суд і страта
Підбурення до повстання, спроби яких Карл продовжував здійснювати з в'язниці, призвели до петицій від усіх полків про призначення суду над ним. «Охвістя» обрало 150 комісарів (потім число їх зменшилось до 135), з юристом Джоном Бредшоу на чолі, для суду над королем. Карл постав перед цим судилищем, яке визнало його винним як тирана, зрадника й ворога вітчизни, та засудило його до смерті. 30 січня 1649 року Карла було страчено у палаці Вайтголл. У передсмертній промові Карл заявив з ешафоту натовпу: «Я маю сказати вам, що ваші вільності та свободи полягають у наявності уряду, у тих законах, які найкращим чином забезпечують вам життя і збереження майна. Це відбувається не через участь в управлінні, яке у жодному разі вам не належить. Підданий і володар — це абсолютно різні поняття». За кілька хвилин до страти Карл I продовжував відстоювати абсолютизм з такою самою впертістю, як і в роки найбільшого розквіту своєї могутності. Останньою його фразою було: «Пам'ятайте!» Після страти кат підняв голову колишнього короля, але слова «ось голова зрадника» (традиційні під час страти зрадників і ворогів держави) не вимовив. Сучасники відзначають близький до шокового стан натовпу. У безпрецедентному жесті, голову короля пришили назад до тіла, щоб родичі мали можливість гідно попрощатись і поховати його.

Тіло Карла відвезли у Віндзор, де й було поховано 8 лютого у каплиці Генріха VIII.
mart mart   18:10
0

Характеристика
Приватне життя Карла було бездоганним; він мав смак у літературі й мистецтві, але не мав найбільш суттєвих якостей короля; стосовно улюбленців він виявляв прив'язаність, що доходила до слабкості, дворушництво вважав за політичну мудрість і легко порушував свої обіцянки.

Цікаві факти
На честь Карла I названо штати США — Північну й Південну Кароліну[1]. За версією ж Вінстона Черчилля («Британія у новий час») ці штати назвали на честь Карла ІІ, сина Карла І, приблизно одночасно із перейменуванням міста Новий Амстердам у Нью-Йорк (на честь його брата герцога Йорка).
mart mart   18:11
0

Король вірив що має владу від бога і нікому її не віддасть.
mart mart   18:13
0

Англія була 11 років республікою.
Як помер Кромвель то його син не міг правити, не мав характеру і люди почали шукати за королем, послали по сина вбитого короля , що втік за кордон.
mart mart   18:16
0

І ще потім довго протестанти боролись проти католиків.
mart mart 18:20
0
тепер монарх не втручається в управління але очолює 45 країн Співдружності, їздить , репрезентуючи Британію,

може прийти до прем'єр міністра і його відтягати за вуса, образно кажучи, для цього його тримають.
mart mart   18:24
0

під час ковіду Борис Джонсон зібрав вечірку, а була заборона по всій країні збиратися.ним підписана.
то через королеву його відсунули від влади,хоча його партія проголосувала за довір'я йому.

інакше його не можна було відсунути.
vova stasyuk   13:06
0

Єлизавета Друга в 2019 році здається, вимагала в Джонсона сформувати уряд.Та й монархи в Британії, ще мають певні конституційні права. Але це абсурд. Бо в Британії типу "демократичний режим", а паралельно існує монархія.
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі